Балада про усмішку

Ваша усмішка – Ваша загадка, Олесю,

Вашу лагідну усмішку – ватру вуст –
Як Ви змогли понести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору, 
Як вберегли її світло дитинне, 
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини – про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замилувану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром роджена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем – він Вам квіти,
А Ви йому – усмішку із уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава – очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно – ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів – 
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось – будем жити...